неділю, 11 березня 2018 р.

Природу ніколи не застати зненацька. Теплого весняного ранку вона чарує ніжними ароматами квітів. В літню спеку разом з нами мліє під променями палючого сонця. Восени — дарує парчеві вбрання деревам і сипле до ніг золото. А взимку мирно спить під сріблястою шубкою снігу, сопучи високими кронами в глухому лісі.


Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.  
           
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.